Усі громади, народи, країни намагаються досягнути економічної свободи. Чому одні стають успішними, а інші століттями чахнуть у злиднях? Відповідь на поверхні.
В Україні десятиліттями точиться безперервна і нерівна боротьба між будь-якою владою і простим людом. Адже чітко визначених, адекватних і однакових для всіх правил гри – немає: хто сильніший, той правий.
І жодних “суспільних грошей” немає – є тільки “гроші платників податків”. Тобто, це наче й наші з вами гроші, однак розпоряджаємось ними не ми, а високопосадовці, які, природно, нас обкрадають і обдурюють. Тому що люди не здатні приймати легітимні колективні рішення щодо нашого спільного неподільного майна. Людям важко домовитись навіть на рівні під’їзду: хтось нестерпно байдужий, хтось занадто принциповий, а хтось просто корисливий.
І всі ми клопочемось про свою приватну власність – а спільне майно ігноруємо, створюючи таким чином представникам влади сприятливі умови для його розкрадання.
Цього року комунальні тарифи доводять багатьох до розпачу. Люди обожнюють говорити про те, що один політичний режим гірший за інший, про несправедливість і здирництво.
Розумним вирішенням проблеми високих тарифів є створення об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. Звісно, ОСББ не панацея для співвласників всіх, без винятку, будинків – але ті будинки, мешканці яких об’єдналися, процвітають. Та, на жаль, більшість продовжують переплачувати комунальній мафії, тому що через своє невігластво не знають, що таке ОСББ, не довіряють сусідам і бояться брати управління будинком в свої руки.
У 1968 році в журналі “The Science” була опублікована стаття американського біолога Гаррета Хардіна “Трагедія спільного”, у якій ішлося про деградацію навколишнього середовища при використанні багатьма людьми дефіцитного ресурсу. Ще Аристотель у своїй “Політиці” зауважував, що “спільне для багатьох доглядається найменше. Кожен дбає насамперед про власне – і лише потім про спільні інтереси”.
Звідси випливає, що будь-який спільний ресурс, починаючи з невеликого сільського ставка чи пасовища і закінчуючи мільярдними бюджетами, використовується людьми насамперед для власного збагачення.
А оскільки немає однакових правил гри для всіх – то найбільше отримують нечесні й нахабні. Причому живуть так, наче “завтра” – немає.
Дуже простий приклад: у спільному користуванні територіальної громади є ставок. Чоловіки ловлять в ньому рибу, щоб годувати свої сім’ї, причому кожен старається наловити якомога більше. Але ніхто не поспішає розчищати став і підгодовувати рибу. І якщо не знайдеться авторитетна людина, яка би всіх організувала і надихнула на дії, через певний час ставок може занепасти.
Ми звузили кругозір до власного гаманця, і ніхто не знає, що кому належить і що робити, коли майно відбирають. Тож не дивно, що за статистикою ООН 78% українців живуть за межею бідності.
Ми керуємо спільним у більшості випадків неграмотно, неефективно, байдуже. А потім шкодуємо, що були занадто егоїстичні й, женучись за власною економічною свободою, з небаченою жадібністю використовували спільне майно, обмежуючи економічну свободу інших.
В кінцевому результаті знайдеться хтось сильніший – і провчить нас. Адже в країні, де не діють закони, колесо фортуни крутиться швидко, і лише фортуна визначає чергового “царя гори” і його поплічників.
І поки кожен з нас, надувшись мов індик, збирає мішок грошей і думає, як обдурити сусіда – інші народи приймають легітимні колективні рішення щодо спільного неподільного майна.
Нам чомусь ніколи не допомагали соціальні ініціативи президентів і всякі субсидії.
Ми так і не побачили того злощасного покращення, так і не зуміли жити по-новому…
А все тому що є певний фундамент економічної свободи – наше керування спільним неподільним майном: водоймою, пасовищем, будинком і так далі.
Поки українці засиджуватимуться у “своїх хатах скраю”, вправні і захланні органи влади чи приватні компанії спочатку кладуть око на наше спільне майно, а далі прикладають і руку, щоб його “роздерибанити”. А ми, виходячи зі свої хат, коли вже все вкрадено – спромагаємось лише на сльози і прокльони.
…Напевно, немає більшого покарання для групи людей – відчувати, що їх обідрали, як липок, через їхнє невміння організовуватись і керувати спільним.
Та люди досі так легко піддаються маніпуляціям і популізму, і так злісно ненавидять своїх просвітителів.
Будь-які реформи безрезультатні, якщо незахищені майнові права людей, а реєстри і кадастри закриті. У цій країні кожен має знати, що кому належить, і бути впевненим, що ніхто ні в кого не в силі нічого відібрати, а тим більше використовувати спільний неподільний ресурс лише в своїх інтересах.
Для успішного керування спільним майном не потрібно бути нобелівськими лауреатами – досить для початку бути відповідальними, чесними й розумними громадянами. А провчити “злочинну владу” допоможуть не коктейлі Молотова, а сильні інституції.
На жаль, наш народ і досі свято вірить в те, що прилетить чарівник і створить ці інституції. Люди уявляють, як він ремонтуватиме їхні будинки, а також школи, лікарні й дитячі садки.
Та чарівник чомусь не прилітає, хоч скільки років ми терпляче на нього чекаємо і не знаємо, коли нарешті настане наше спільне велике прозріння, яке знаменуватиме початок нового свідомого життя.
Життя, у якому ми не будемо байдужі до спільного майна.
Марія Тимчук, спеціально для Економічної Правди
